Моє серце ледь не зупинилося. Я буквально вкрився липким, холодним потом. Справа в тому, що той чоловік був моїм батьком. Батька не стало, коли мені виповнився рік. Я бачив його лише на фотографіях разом із молодою мамою

Тепер я все частіше став приходити до нашого лісу, на те місце, де зі мною сталася ця дивовижна історія. Став приходити щоб у своїх спогадах ще раз пережити ті п’ять хвилин, які мене вразили. П’ять хвилин, які залишаться в моїй пам’яті на все життя.

Ліс у нас невеликий, але наші односельці в нього тільки за грибами та ягодами ходять. Грибів звичайно небагато, однак на грибну юшку вистачає. От і я того літнього вечора, коли зі мною стався цей випадок, повертався лісовою дорогою до свого села, до якого залишалося хвилин двадцять ходу. Багато грибів не назбирав, але був дуже задоволений, що викупався в лісовій річці, яка пересихає до кінця літа. Іду неквапом, ловлю носом лісові аромати. Ось тут пахне грибами, а тут суницями. Раптом чую наздоганяє мене якась вантажівка. Тяжко так іде, відчувається за звуком двигуна. — Мабуть, перевантажена, — думаю.

Відійшов я на узбіччя, поставив кошик на траву і чекаю… Хай проїде. Дивлюся повзе лісовоз, та такий старий, що зараз розвалиться. — Звідки тут лісовоз? — Думаю, — Невже вирішили вирубати залишки лісу? Та й машин таких у наших краях я ніколи не бачив. Це з якого року такий лісовоз? Ну, точно ще з шістдесятих напевно.

Лісовоз повільно проповз повз мене по дорозі, обдавши жаром. Він уже майже проїхав, як раптом пирхнув, пчихнув і зупинився, огорнувши себе хмарою пилюки. На землю зістрибнув молодий чоловік років під тридцять і махнув мені рукою.

— Друже, — усміхається чоловік, — Я правильно їду до Соснівки? Бо щось не впізнаю місця. Невже заблукав?

Я вже хотів йому відповісти, що жодної Соснівки тут ніколи не було як…

Моє серце ледь не зупинилося. Я буквально вкрився липким, холодним потом. Справа в тому, що той чоловік був моїм батьком. Батька не стало, коли мені виповнився рік. Я бачив його лише на фотографіях разом із молодою мамою.

— Ну чого ти мовчиш? — вже голосніше вигукнув батько, — Я правильно їду чи ні?

Я так і не зміг йому нічого відповісти. Замість слів у мене виривалися незрозумілі хрипи. Я не вірив своїм очам. Молодий батько, якого вже немає на світі більше сорока років, проїжджає нашою лісовою дорогою. Я що, збожеволів? Такого не може бути.

І раптом настала цілковита тиша. Не було чутно ні двигуна машини, ні птахів, ні коників. Обличчя батька раптом стало серйозним і задумливим. Мені чомусь здалося, що він мене впізнав. Між нами було приблизно тридцять метрів, і я бачив його очі, вуса, і навіть невеликий шрам на лобі. Це він у молодості почубився з хлопцями через мою маму. Так ми стояли мовчки, дивлячись один на одного приблизно дві хвилини. Батько підняв руку і посміхнувся. Я підняв свою махнувши йому у відповідь. Мені чомусь здалося, що по батьковій щоці покотилася сльоза.

Так само несподівано, як і зникли, з’явилися звуки нашого світу… Батько застрибнув у кабіну свого лісовозу, ще раз глянув на мене і… Зник. Зник разом з лісовозом і шумом двигуна, повільно розчинившись у повітрі.


Тепер я часто буваю в нашому лісі, щоб поринути у свої спогади. Згадати нашу неймовірну зустріч із батьком. Згадати ті п’ять хвилин, які мене вразили.

ВurakіF. Фото ілюстративне.

Джерело: intermarium.news

Вхід

Вітаємо! Це форма входу для власників підприємств

Запам'ятатит мене Забули пароль?

Відновлення паролю

Register