Мама, все ж таки, наважилася сказати те, що крутилося у неї на язику. – Я хочу, щоб твій чоловік не називав мене мамою

Рано вранці, коли Світлана увійшла на кухню, її зустріла стривожена мати.

— Доню, мені треба з тобою серйозно поговорити, – заговорила мама тихо, щоб її випадково не почув зять. — Твій, я сподіваюся, ще спить?

— Спить… – злякано відповіла Світлана. – А ти чому говориш таким тоном? Щось трапилося?

— Поки що, нічого, — ображено насупилась мама.

— Чому поки що? — Ще більше злякалася дочка.

— Не знаю чому, — мама примружила одне око, — але мені здається, що незабаром у нашій сім’ї станеться щось не лихе.

— Мамо не лякай мене, — вигукнула дочка. —Швидше кажи, що може статися.

— Тихо! – зашипіла злякано мати. – Заради Бога, не розбуди свого чоловіка!

— Чому?

— Тому що я хочу попросити тебе, дочко, щоб ти попросила свого чоловіка… — Мама осіклася і пильно подивилася на дочку. — Скажи йому, що він…

— Мамо, чому ти замовкла? — Вигукнула нетерпляче Світлана. – Говори, про що я маю попросити Віталіка? Про щось серйозне?

— Так! — Мама, все ж таки, наважилася сказати те, що крутилося у неї на язику. – Я хочу, щоб твій чоловік не називав мене мамою.

– Що? –здивувалася Світлана.

— Що чула.

— Але чому? — Дочка уважно подивилася на матір, перевіряючи, чи вона не захворіла. — Мамо, деякі тещі мріють про те, щоб зяті називали їх мамами. А ти що, не така, як усі чи що?

— Так, я не така.

— Але чому, мамо? Ти можеш відповісти чому?

— Можу, — не дуже впевнено кивнула мати. — Коли твій Віталій називає мене мамою, мені стає незручно.

— Як це незручно? Ти що, його соромишся?

— Ще чого! – спалахнула мати. — Чого я маю його соромитись. Він живе в моєму домі, між іншим.

— То в чому ж тоді справа?

— Я не знаю, дочко. Але я одразу стаю якоюсь не такою… Якоюсь доброю…

— А хіба ти зла?

— Ні. Але я хочу бути з твоїм чоловіком суворою. Розумієш?

— Не розумію. Навіщо тобі треба бути з ним суворою? Він що – учень, а ти його вчителька?

— До чого тут вчителька? Я не хочу, щоб він сів на шию!

— Кому?

– Мені. І тобі. Тобто – нам. Бо дивись, що виходить. Він живе в нашому домі лише місяць, а почувається так, ніби прожив тут усе життя. Розумієш?

— Але ж це чудово.

— Що тут чудового? Ти бачила, яким веселим він прийшов учора з роботи?

— Звичайно. Вони вчора на роботі відзначали закінченні важливого проекту. У них, нарешті, прийняли проект, уявляєш? Вони пихтіли над ним цілий рік.

— Мені байдуже, що відбувається у нього на роботі! – відрізала мати. — Але він не повинен приходити з роботи у такому стані. Тебе це не турбує?

— Але ж він прийшов не пізно, мамо. І зрештою… Ти що, сама ніколи не була на банкетах?

— Та не в банкетах справа, Світлано… — Мама знову перейшла на гучний шепіт. — Я вчора хотіла зробити йому зауваження, а він… — Мама знову осіклася і замовкла.

– І що зробив Віталік? — Напружилася Світлана. — Я пропустила щось важливе? Чому я нічого не бачила?

— Ти в цей час була у душі. І я тільки почала вимовляти свої суворі слова, як він підійшов до мене, і каже:

«Не гнівайтесь, матусю. Вам не личить, коли ви гніваєтесь…» Уявляєш?! Він мене ніколи так не називав, і раптом!.. Матусю… Його прорвало, розумієш… Тому що він був під мухою… У такому стані чоловікам усе до снаги!

— Треба ж… — Світлана чомусь посміхнулася. — І що ж було далі?

– Далі? — нервово перепитала мати і насупилася. — Далі я сказала йому: «Віталію, не треба зі мною так розмовляти!»

— А він?

— А він назвав мене ще й матусечкою. Каже: «Матусечко, ну, що ви справді як не рідна…»

— І все? — Світлана готова була розсміятися.

— Не смійся! — Вигукнула мама, але відразу згадала про сплячого зятя і знову люто зашепотіла: — Бо це зовсім не смішно.

— Чому не смішно?

— Тому що потім мені довелося посміхнутися. Я не хотіла, але мої губи самі… Розумієш? Губи самі розпливлися в посмішці!

— Так це ж чудово.

— Що тут чудового? – не здавалася мати. – Я не звикла до такого звернення. І якби він не називав мене такими словами, я обов’язково поставила б його на місце. А тепер…

— Що тепер?

— Я не знаю, як мені поводитися з твоїм чоловіком?

— Мамо, тепер тобі теж доведеться називати його не Віталієм, а синочком!

– Що? – спалахнула мати. — Яким ще синочком?

— Звичайним. Стривай… Здається, твій синочок прокинувся.

І справді, десь за стіною пролунали човгаючі кроки, потім у дверях з’явилося заспане обличчя.

— Доброго ранку, матусю! Доброго ранку, люба! – Сонний Віталій усміхнувся жінкам і пошуркав у ванну кімнату.

— Ти чула?! – у мами витягнулося від подиву обличчя. — Я що, тепер для нього завжди буду матусею?

— На жаль. — Світлана обійняла маму, і зашепотіла їй на вухо. – А через вісім місяців ти ще й станеш бабусею. І тоді тобі стане дуже весело.

Аnisimov. Фото ілюстративне.

Джерело: intermarium.news

Вхід

Вітаємо! Це форма входу для власників підприємств

Запам'ятатит мене Забули пароль?

Відновлення паролю

Register