Знаєте, те, що ви робили, нехай залишиться на вашій совісті. Бог вам, мамо, суддя. А я вас нікуди не віддам

Подякуй, що ми тебе, без приданого, у сім’ю взяли! Бо як би ти, сирота, жила одна? А ми тобі і дах і їжу дали, можна сказати задарма живеш, як у Бога за пазухою. А сама — руки не з того місця ростуть, ледаща, та й красою похвалитися не можеш, — так віднедавна почала примовляти свекруха, роздратовано поглядаючи на Наталю.

Наталка вийшла заміж за її сина, Ігоря, зовсім молоденькою, у вісімнадцять років. Її просто не було кому скерувати на правильний шлях — вона рано втратила батьків. Була тітка по батьковій лінії, але вона жила далеко і їй було абсолютно байдуже на долю Наталі.

Ігор був старший за Наталку майже на п’ятнадцять років чим, мабуть і привабив її. Вона виросла без батька, тому тяглася до старших, вони здавалися їй дбайливими та мудрими.

Молодята одружилися без зайвої розкоші і після весілля чоловік привів її в їхній, з матір’ю, дім. А Наталчину квартиру, що дісталася їй від батьків, вони вирішили поки здавати в оренду.

Спочатку Ніна Петрівна, свекруха, була лагідною та ввічливою, ну просто уособлення добра.

— Ой, доню, ой Наталочко! Як же моєму Ігореві пощастило з дружиною. І розумниця, і гарна, а яка господиня, — щебетала їй у вуха свекруха, мружачись від задоволення.

Вона вчила Наталю пекти млинці і щоразу розчулювалася яка та тямуща і все схоплює на льоту. Хвалилася сусідам та знайомим яка у неї чудова невісточка. Золота!

Жили вони дружно і здавалося, що всі й усім задоволені.

— Давай продамо твою квартиру і прибудуємо кілька кімнат до нашого будинку. — запропонував чоловік. —Так ми зможемо жити окремо, зробимо кімнату майбутній дитини, і мамі так буде краще. Я ж не можу її кинути, вона вже немолода.

Мамі було вже за 60. А недосвідченій і наївній Наталі, не було кому порадити, щоб вона в жодному разі цього не робила. Не продавала свій куточок. Але настав день, коли Наталка здалася на вмовляння чоловіка і все ж таки продала свою квартиру.

І ось відтоді, як вона віддала виручені з продажу гроші чоловікові в руки, все змінилося. В одну мить вона стала для свекрухи не донечкою та золотцем, а дармоїдкою та нахлібницею.

— Взяв синочок у сім’ю її щастя на свою голову. Ні приготувати нічого не може, ні підлогу, як слід вимити — постійно бурчала свекруха, злісно блискаючи очима в бік Наталі.

Наталя з часом зрозуміла, чому ставлення свекрухи до неї так сильно змінилося, та було вже пізно.

Чоловік нарешті почав своє довгоочікуване будівництво, і перестав враховувати думку Наталі, не без допомоги своєї мами, звичайно. А що робити молодій дружині сироті? Рідних немає, друзів теж, піти нікуди. Поступово вона перетворилася для чоловіка та свекрухи безкоштовною наймичкою — принеси, подай, йди геть і не заважай.

Кпини стали звичною справою, хоча Наталя старанно поралася по господарству, смачно готувала, а ще працювала на городі. А потім вона пішла в декретну відпустку, отут свекруха вже давала волю язику так, як тільки могла.

— Ну все! Вона остаточно сіла нам на шию. Наталко, ти завжди була ледаща, а зараз ще й останню копійчину витягуєш з хати! Та май совість! Ще невідомо, чи це дитинча мого сина, бо від вихованців сиротинця, можна очікувати чого завгодно… — видала свій вердикт свекруха, дізнавшись новину.

Наталя всі дев’ять місяців була, як на голках, однак народила на подив здоровеньке і спокійне маля, до речі абсолютну копію Ігоря. Тут і тест можна не робити — докази, як то кажуть на лице.

Дівчинку назвали Лізою, вона стала справжньою Наталчиною розрадою, ковтком свіжого повітря. Про ще одне маля Наталка і не задумувалася зі зрозумілих причин. Завдяки свекрусі їхнє життя перетворилося на суцільне випробування.

А потім Ліза виросла, а Ігор занедужав. Наталка, робила все можливе, щоб підняти його на ноги. Однак нічого не допомогло. Його не стало, коли йому було під шістдесят. І Наталя залишилася самотньою, сорокап’ятирічною вдовою… Хоча ні, не самотньою. Ще була свекруха, якій було вісімдесят.

І одного вечора Наталя раптом помітила, як у хаті стало оглушливо тихо. Не бубонить і не робить їй зауважень вічно незадоволений чоловік, не рипить свекруха своїм каркаючим голосом, не дорікає і не бурчить. А нещодавно вона навіть подякувала за тарілку супу. Наталю дивували такі зміни.

Якось вони ввечері сіли пити чай. Пили в цілковитій тиші, яку порушували лише краплі дощу за вікном, що барабанили по стрісі. Свекруха раптом заплакала.

— Мамо! Ви що, плачете? Не треба, — розгубилася Наталка.

— Ага. Не треба. Ти мабуть запроториш мене в будинок престарілих, так? Навіщо тобі зла, чужа стара в будинку… — плакала свекруха, витираючи сльози зім’ятою хусткою.

— Що за нісенітниці, мамо? Я не збираюсь вас нікуди здавати. Що ви там собі вигадуєте, га? — Сердито відповіла Наталя.

— Ну як це. Я ж тобі все життя спаскудила, не любила тебе, наговорювала всякого. А тепер мого сина немає, заступитися за мене нікому. От ти і здаси мене куди треба, як непотрібний мотлох, — продовжувала схлипувати Ніна Петрівна.

— Знаєте, те, що ви робили, нехай залишиться на вашій совісті. Бог вам, мамо, суддя. А я вас нікуди не віддам, будете зі мною доживати свій вік. Але якщо вам несила зі мною жити, тоді ви вільні.

— Ой, горе мені, старій. Пробач мене, Наталочко! Я все життя тобі зламала, налаштовувала проти тебе сина. Пробач мене, доню. — Голосила свекруха.

Так вони й жили. Ліза навчалася в іншому місті, приїжджала лише у гості. А вони зустрічали її удвох – Наталка та Ніна Петрівна. Наталя варила для доньки її улюблений кисіль, а бабуся Ніна пекла пироги.

Подруги дорікали Наталці, що, мовляв, свекруха зіпсувала їй життя, а вона її шкодує, а дарма. На що Наталя відповіла:

— А я не мстива, не відповідатиму злом на зло. Господь їй суддя, а я робитиму те, що вважаю за потрібне. Я певна, що людина завжди повинна залишатися людиною. Тільки так.

А нещодавно Наталка познайомилася з хорошим, добрим та порядним чоловіком. Вона довго думала, як сказати про це свекрусі. Невідомо, як та відреагує. Але проблема вирішилася сама. Ніна Петрівна побачила їх у вікні. Чоловік привіз Наталю додому та поцілував на прощання. Коли жінка зайшла в дім, свекруха тихо сказала:

— Наталко, ти не ховайся, я все бачила. Якщо хороша людина, то живіть, я не проти. Ти з моїм сином щаслива не була, то хоч з іншим будь. Я буду тільки рада.

Наталя з вдячністю подивилася на свекруху і міцно її обійняла, адже вона їй не чужа.

Минуло кілька років. Ніна Петрівна відійшла у засвіти, а Наталя вийшла заміж. Через кілька років вони з чоловіком гуляли на Лізиному весіллі. А через рік у Наталки народився онук, Іванко… Адже життя продовжується.

Автор: Сareva. Фото ілюстративне.

Джерело: intermarium.news

Вхід

Вітаємо! Це форма входу для власників підприємств

Запам'ятатит мене Забули пароль?

Відновлення паролю

Register