Минуло більше 9 років з того дня, як ми усиновили сина мого чоловіка

У мене тихе і розмірене життя. Я давно в шлюбі, у нас троє дочок, старша вже підліток.

Працюю я вдома, я роблю ляльки ручної роботи і продаю через свій інтернет-магазин. Ляльки у мене дорогі і за ними черга, своє хобі я змогла перетворити в успішний бізнес.

Нещодавно мені пролунав дзвінок від подруги Насті, вона працює в агентстві свят, то в костюмі принцеси скаче, то в костюмі клоуна собачок з кульок крутить.

Настя сказала, що їх попросили виступити з розважальною програмою в дитячому реaбілітаційному центрі для дітей інвaлідів, які залишилися без піклування батьків. І у неї запитали, чи може у неї є знайомі, хто може майстер класи для дітей провести, вона згадала про мене.

Проводити потрібно було це безкоштовно, але я погодилася. Чому б не зробити добру справу, не все ж вимірюється грошима. Та й час на той момент у мене вільний був -я закінчила чергове замовлення.

Коли я приїхала в центр, то мене проводили в кімнату для творчості, там на мене чекали дітки. Коли я туди зайшла, то просто не змогла більше ступити кроку. В інвалідному кріслі сидів хлопчик років п’яти, від якого я не могла відвести очей. Настільки гарненький, милий, вилитий мій чоловік – я просто закохалася в цю дитину.

Після цієї зустрічі не могла ні про що думати, крім цього хлопчика. Вирішила поговорити з чоловіком щодо усиновлення – той став кричати, що я зійшла з розуму. Яке може бути усиновлення, та ще й хворої дитини. Після цього ще два дні ми не розмовляли.

Я збиралася виходити з дому, чоловік запитав куди я зібралася:

– Я Семелюшечку поїхала провідати.

– КОГО?

– У того хлопчика прізвище Семелюшечка.

Чоловік тут же зібрався зі мною, сказав, що так і бути подивиться на хлопчика раз для мене це так важливо. Я раділа, як дитина … вірила, що його серце розтане.

Після центру чоловік поїхав і повернувся додому п’яний, пив він ще два дні. Потім я стала вимагати пояснити мені …. і він пояснив.

Виявляється у нього давно була коханка з таким прізвищем, як у хлопчика. Зустрілися і розійшлися. А коли я сказала прізвище хлопчика, то у нього щось клацнуло. Прізвище то дуже рідкісне, вирішив подивитися на пацана – він і правда його копія. У той же день знайшов його матір, та зізналася, що народила від нього дитину, але дитина була хвора і вона відмовилася від неї.

Чоловік мене запевняв, що він тільки з нею мені зраджував і більше ніколи, стояв на колінах і плакав – просив забрати хлопчика. Я подивилася на чоловіка і сказала:

– Ти думаєш, що якщо я його хотіла забрати тоді, то зараз щось змінилося? Тепер я його ще більше хочу забрати – це брат наших дочок.

Далі нас чекало стільки труднощів, що я часом вила від втоми. Забрати хлопчика була не найбільша проблема, а ось пояснити дітям все – в рази складніше. А потім курси реабілітації, лікування операція і багато-багато боротьби, щоб мій хлопчик встав на ніжки і пішов сам.

На чоловіка було багато образи, але зараз наші відносини змінилися. Минуло вже 9 років. Ми немов почали все спочатку, і зараз коли я дивлюся на сина, який ганяє у футбол, катається на велосипеді, а перед школою цілує мене і каже: «До вечора, мамулю!», то розумію, що все було зроблено на краще … навіть ця помилка чоловіка. Незбагненні шляхи Господні!

Джерело

Джерело: intermarium.news

Вхід

Вітаємо! Це форма входу для власників підприємств

Запам'ятатит мене Забули пароль?

Відновлення паролю

Register