“Людям не можна довіряти, навіть собі”: історія тернопільського безхатька (фото)

Ігор Петрович у п’ятнадцятиградусний мороз в центрі Тернополя просить милостиню.

Сидить на снігу, підстеливши під ноги картон. Поруч – великий собака. Чоловік – безхатько уже 20 років. Прізвища не називає. Спершу погодився сфотографуватися. За яку хвильку – розповісти про себе.

– Такий мороз, вам не зимно?– цікавлюся.

– Та як не зимно? Я ж не залізний. Навіть залізо на морозі тріскає. Як собі вип’ю сто грам, тепліше. А во, дали мені щойно кави, часом поїсти хтось принесе. – показує на пластиковий стакан з кавою.

– Де ви ночуєте?

– Де прийдеться. На залізничному вокзалі, десь у підворітні. Літом, то можна навіть на морі. Я так наше озеро називаю. З вокзалу о шостій годині рано вже виганяють – хоч мороз, хоч дощ, хоч щось.

– Як в такий мороз безхатченки обігріваються?

– По-перше горілкою, по-друге – стимул. От у мене є стимул. – показує на каву, яка парує, потім трясе пластиковий стаканчик з грошима.

– Цей пес давно з вами ходить?

– Років два. Собаку звати Діна, вона зі мною завжди.

– Кому більше довіряєте – людям чи собакам?

– Людям не можна довіряти. Навіть собі, бо і сам собі деколи можеш збрехати. А собака ніколи не продасть, вона завжди буде біля тебе, і гавкне, коли хтось буде до тебе йти. А людина така, що маму рідну продає. Собака ніколи маму рідну не продасть. А люди продають за сто грамів, за три рублі. Бували такі «случаї», що маму вбивали, бо вона не хотіла дати 3 рублі на сто грам. Зі мною в тюрмі сиділи такі. Він маму вбив – шукав гроші, знав, що вона пенсію получила. І сидів 15 років. Але його взагалі потрібно було розстріляти.

Я колись мав все. І жінку, і дітей. Дочка одна зараз живе в Дніпропетровську, їй 30 років.

– А вона знає про ваш спосіб життя?

– Ні. Хіба якщо їй племінниця подзвонила і розказала. Бо жінка перша там живе. Моя друга жінка померла в 32 роки.

– Хотіли б з дочкою зустрітися?

– Хотів би. Але мені стидно. Я що їй скажу? Вона з двох років мене не бачила. Як мене посадили, їй 2 рочки виповнилося. Зараз дочці 30. Вона нібито знає, що я її батько. Але що я їй маю сказати? Я її не годував. Вона добре собі там живе. Ми з нею говорили по телефону, то вона мені казала тільки «ви». Не каже мені «батько», а тільки «ви».

– Маєте пенсію?

– Яка пенсія? Я 17 років в тюрмі сидів. Прийшов з тюрми і всьо – сестра хату забрала.

– За що в тюрмі сиділи?

– Крадіжка державного майна в особливо великих розмірах, 1984 рік.

– То у чому вас звинуватили?

– У тому, що я вкрав. Але вони більше списали, ніж я вкрав. Я що вкрав? Порошок, 4 пачки «Біломорканалу», якісь тапочки там були, 2 кілограми ковбаси і літру горілки. І все. А вони то всьо списали. Написали мені на 100 з чимось тисяч.

– Ви десь працювали?

– І у Владивостоці, і в Хабаровську – де тільки не працював. А засудили мене у Дніпропетровську.

– Чи багато у Тернополі безхатьків?

– Багато. Точно не знаю, але 50-60 тільки у цьому мікрорайоні, в центрі – точно є. Вони живуть по 5, по 6 чоловік, там таке скопище бомжів.

– Де живуть?

– Десь у закинутих приміщеннях. Ви знаєте, он там внизу був банк за пологовим? Там зараз живе щось 7 чи 6 чоловік. То там страшне, що робиться.

– Є якась конкуренція серед безхатченків? Коли вам милостиню дають, то вас може хтось з цього місця прогнати?

– Можуть. Але спробуй мене прогнати.

– Чи правда, що кожен безхатько має свою територію, де просить милостиню?

– Ні, неправда. Це таке хочуть собі придумати. Моя територія – весь Тернопіль. Я можу зараз бути на Дружбі, там ходити. Можу бути тут, можу поїхати ще дальше. Мені то до одного місця.

– А якщо хтось сяде просити милостиню поряд з вами?

– Ні. Сісти може он аж на тому боці. Он коло магазину «Єва». Десь за 200-300 метрів від мене. Якщо хто сяде коло мене, то буде… але ніхто не сяде, то не можна. Всі розуміють, що ні йому так не дадуть, ні мені не дадуть.

– Є якісь закони серед безхатченків?

– Закони є. Коли я підійшов до смітника, бо шукаю щось поїсти, виймаю пляшки якісь, а інший бомж підходить і так само туди лізе, то він не має права. То чужі так пробують, вони мають свої хати, на літо приїжджають сюди. Літом собі заробили і зимою їдуть додому. То не то, що я – пропив.

– Скільки в день отримуєте милостині?

– 300-500 гривень щодня. Є такі люди, що можуть за раз дати 500 гривень. Йде якийсь крутелик і йому не шкода, але то рідко таке буває.

Я як в Одесі бомжував, то жив шикарно. Там люди годували і навіть додому забирали, щоб помився і пожив трохи. Тернополяни додому не запрошують. Бояться нас.

– Деякі тернополяни на роботі стільки не заробляють…

– А ви попробуйте тут на морозі висидіти. Я б ворогові не побажав такого життя.

– Безхатьки закохуються, зав’язують стосунки?

– Є. І живуть разом. Не одружуються, бо без документів, просто живуть. Дитину он мала одна. Поїхали в село до його батьків, але вона звідти втекла. Дитину лишила в них і втекла знову сюди. Бо тут – свобода.

– Яка ця свобода?

– Не знаю, як пояснити. Ось я сидів 17 років, був закритий у чотирьох стінах. Я хотів свободи. Як вийшов, то думав, що я здурію. Тепер йду, куди хочу, сплю – скільки хочу. Хочу – йду на роботу, не хочу – не йду. Оце є свобода.

– А те, що не маєте де жити – це свобода?

– Я маю де жити – земля і небо. Обігрітися нема де, але якось Бог дає.

– Якщо хтось захворіє, як допомогти?

– Дають раду. Приїжджає «скора», дають пару уколів і все. Мені он викликали «скору», бо я щось випив, знайшов якусь баночку з рідиною. Я думав, що то спирт і отруївся, вмирав. Викликали «скору», мене повезли до лікарні, промили повністю. І ще той лікар почав сваритися з ними, бо мене повезли в першу лікарню, а потім у центральну. Той лікар каже: «Чому ви йому першу допомогу не надали, а якби він помер? Хто би був винен?» Потім сказав: «Помити, поголити, переодягнути і в палату». І він пішов. Промили мені шлунок. А я встав, чую, мені вже легше, санітарки вже воду в ванну набирають, а я кажу: «Ні, не хочу, я у тюрмі насидівся, тепер ще тут у тюрмі сидіти».

– А помитися хіба не хочеться?

– Я за цілу зиму ще не мився. Ви би подивилися на мою голову, то ви б спалахнули.

– А влітку де миєтеся?

– А он море. – показує в бік ставу. – Кавалочок мила купив, покупався, побрився. І їсти варив, то зі ставу воду брав. Нормальна вода. Живіт не болів.

– До скількох років доживають безхатьки?

– Мені 56. Є в мене знайомий, якому 70 років. Він 40 років вже на вулиці і нічо – здорові, як коні. Якщо людину якусь зараз з хати вигнати і дати йому їсти те, що я їм, то він вмре. Або понос буде. А я їм все, що викидають їстівне – м’ясо, хліб, ковбаса. Викидають холодець, всякі недоїдки. Але якщо вже смердить, то ні, не їмо. А що зі столу зібрали, викинули, то забираємо.

Але тут свобода. Я от зараз захочу і піду додому. Ну, як додому? Як найду, де лягти спати. Коли захочу, тоді встану. І ніхто наді мною не стоїть – йди на роботу, діти не плачуть цицькові.

– Тепер вам до під’їздів важче потрапити через кодові замки?

– Є відкриті двері. От є підвал на Дружбі, там трактором можна розвертатися. Там тепло, але двоє чоловік нас. У нас також є страх. Можуть і побити, можуть зарізати і ніхто фамілії не спитає, ніхто шукати тебе не буде. Моя мама – покійна, чи живий ще батько, я не знаю. А якщо б мене зарізали? Ніхто не знає, яка моя фамілія. Знають тільки, що Ігор, все. Або Сєдой. Поганяло у мене таке, бо сивий.

– Якби у Тернополі створили притулок для безхатченків, вони б туди йшли?

– Йшли б. Але там був би такий бардак, стільки було б хвороб і вошей. Був би жах. Хто б їх там лікував? За гроші треба лікувати, а задурно – хто буде?

– Чим безхатьки хворіють?

– В основному трипер, сифіліс, воші і туберкульоз. Бо сексом займаються – хто з ким попало, і не миються місяцями, як от я зараз. Але добре, що в мене хоч бабів нема.

– Чому люди опиняються на вулиці?

– Горілка. Або з рідними щось не погоджуються, як от мені сестра зробила. Хату забрала і все. І куди? І вона знає, що зі мною. Бо стрий мій тут живе біля ЦУМу, двоюрідний брат живе, мій колега он недалеко живе з мого села. Але що він? Ігор підходить, його також Ігор звати, дає мені пару рублів, каже: «Ігорку, у тебе ж колись долари були, все було, а зараз он як». А я кажу: «А що я зроблю? От так сестра моя зробила, старша на два роки. Якось вони мене зуміли виписати, бо мама померла». Нас було п’ятеро в сім’ї.

– Що для вас щастя? Коли вам було чи є добре?

– Коли з жінкою спав, тоді добре було. А зараз що? Є кусок хліба, от чай, що мені людина дала, це для мене нормально. Це моє щастя – гаряче дали. І все. Я колись в армії відслужив у Хабаровську, потім жив у Владивостоці з жінкою і дитиною, а зараз от все так, як є…

 Джерело: 0352.ua

Вхід

Вітаємо! Це форма входу для власників підприємств

Запам'ятатит мене Забули пароль?

Відновлення паролю

Register